Інтерв'ю Олега Чеславського ведучому Едуарду Глєзі про природу російської міфології, механізми пропаганди та причини її живучості

Нещодавно вийшла моя книга "Русский міф" на українських платформах. Хоча офіційна презентація тільки готується, сам факт публікації дав привід для розмови з каналом "Політека" про те, чому ця книга з'явилася і що вона розкриває.

Від досліджень до трилогії

Насправді "Русский міф" — це побічний продукт більш масштабної роботи. Я працюю над трилогією "Мифы третьего Рима", де розглядаю весь період створення міфології цієї країни від початку до сьогодення. Збирати матеріали я почав ще у 2014 році, коли мене зацікавило питання: чому Росія вторглася в Крим? Чому постійно йдуть розмови про те, що це важливо, необхідно, що без цього Росія не може існувати?

Десять років дослідження привели мене до розуміння дивовижного феномену. При всій відсталості Москви, там виробилася надзвичайно цинічна, жорстока система, прикрита абсолютно ідіотським міфом про "Третій Рим". Всередині — цинічне, практичне, прагматичне ядро, яке грабує колонії. А для людей, які там живуть, створено міф. Багатошаровий, багатоповерховий, і для кожного, хто живе в Росії, він є.

Що таке російський міф?

Російський міф — це не просто набір брехливих тверджень. Це цілісна цивілізаційна конструкція, політична технологія, релігійна доктрина і культурний наратив водночас. Це форма колективного самонавіювання.

Парадокс у чому? Коли у людини щось забираєш, треба щось дати натомість. Влада в Росії відбирає у людей все матеріальне і дає натомість віртуальні цінності. Вона пояснює: вам необхідно страждати, тому що вам пощастило — ви можете страждати в Росії, а це прямий шлях у царство боже. Путін неодноразово казав: "Ви всі згорите, а ми потрапимо в рай".

Навіть вираз про померлого — "він відмучився" — показовий. Не "жив", а "відмучився". Ідея вічної есхатології, очікування страшного суду важливіша за життя сьогоднішнє. Вони настільки відмовилися бачити світ навколо, що буквально живуть у передчутті страшного суду. І це глибоко в їхній свідомості.

Абстракція щастя

Є поняття нормальності. Світ — це абстракція. Ці абстрактні уявлення про світ хтось формує: абстракцію нормальності, абстракцію держави, абстракцію щастя. З точки зору тих абстракцій, які закладають російські серіали, телебачення, книги, пропаганда — у них щасливий світ. Вони перебувають по той бік від іншого злого світу, вони на боці щастя. Так, це важкий шлях, повний перешкод, але вони щасливі, бо знаходяться в абстракції щастя.

Вивести з цього стану надзвичайно складно. Я перебирав конструкти, намагаючись знайти двері в цю свідомість. Але коли намагаєшся пояснити логічні формули, у них спрацьовує запобіжник — вони просто припиняють думати, міркувати, відповідати. "Сам дурак" — і діалог закінчується.

"Русскій" — не етнонім

Термін "російський народ" історично недостовірний. Це політичний конструкт, що виник для легітимізації московської влади в XV-XVI столітті. Це неетнічне, неприродне явище.

Коли наприкінці XV століття московський князь отримав статус "всея Русі", він не називав себе ні царем, ні королем, ні імператором. Важливо розуміти: "всея Русі" — це не територія. Це церква.

Іван Грозного вінчали на царство, але на що саме? Я дійшов висновку: на церкву. Є поняття російської церкви — людей руського канону християнської церкви. Той канон, який виник на Русі у 988 році, був руським. Люди в цьому каноні були "руськими". Коли московський князь назвав себе "всея Русі", він ніби став батьком усіх... точніше, батьком церкви є патріарх, який може віддати свою церкву-дочку захиснику.

Етнічного в слові "руський" ніколи не було. Це була віра, як "католик" чи "православний". У документах часів Смути поляки писали, що для московитів дуже важливо було, щоб Владислав зберіг для них "руську віру" — не православ'я, а саме "руську віру".

Навіть війни Петра I проти Новгорода, Пскова — земель, історично пов'язаних з Київською Руссю, де жили люди одної віри, — можна розглядати як війну московитів з руськими. Це була мутація, яку правильно оформили при створенні імперії, коли Петро I став імператором усіх руських — захисником усіх руських одновірців. Згодом термін мутував у національний, але це радше антинаціональна назва: бувають "руські" євреї, "руські" таджики — і це звучить нормально.

Церква як політичний інтерфейс

Релігія стала не духовною системою, а політичним інтерфейсом, через який влада транслює потрібні думки.

Досліджуючи цей аспект, я виявив дивовижне: перші церковні канони були економічними, не релігійними. Йшлося про взаємовідносини торговців, правила, вирішення суперечок. Церква йшла за караваном. Церква дуже довго допомагала здійснювати торговельну діяльність.

Церква була єдиним інститутом, де була грамотність серед усіх учасників, можливість вести облік, будувати державну політику, вести історичні книги. Вона стала тим інститутом, який сформував усе наше уявлення.

Церква — це культура міст. Вона дійсно сформувала свідомість країн. У середньовічному світі не існувало кордонів у сучасному розумінні, були групи міст, об'єднаних військовими чи церковними союзами. Церква була ідеологічним, науковим інститутом, що формував культуру, бо тільки вона могла цю культуру масштабувати.

Церква повністю видозмінила світ. Багато що у нас зараз є — від бухгалтерії до писемності — з'явилося завдяки їй, бо вона це все впроваджувала правильно й грамотно.

Богообранність влади як виправдання

Російський міф — це та цукерка, яку дають людям замість чогось цінного. Ми живемо в цілком матеріальному світі. Коли у людей забирають усе матеріальне, їм потрібно дати ілюзію, з якою вони житимуть. Міф повністю виконує цю функцію.

Росія — глибоко ідеологічна держава, навіть не релігійна, а саме ідеологічна. Чому так легко стала можливою конструкція комунізму? Тому що люди вірять у те, що закладається з точки зрення управління їхньою свідомістю. Релігія має більшу свободу, ніж ідеологія.

Ця міфологія пояснює несправедливість через богообраність влади. Ви не повинні думати про те, що відбувається, чому так відбувається, чому вам здається несправедливим. Це не ваша проблема. Богообрана влада приймає рішення. Російський цар — "тварний цар", рівний Богу, у людській подобі. Десь він практично Месія. Сперечатися з ним, оспорювати його рішення... Вам здається несправедливим, але ви не розумієте всієї глибини задуму.

Після цього припиняється рух до протесту, до опору. Люди розуміють, що це їхній шлях, "руський шлях". Треба терпіти, треба розуміти, що Бог дав їм намісника, царя царів, якому повинні поклонятися всі інші царі. Звучить як шизофренія, але стала масовою, працює і не тільки в РФ.

Фальсифікації історії

Російська історія будується не на фактах чи спробах трактування джерел, а на міфології. Причому давня міфологія доповнюється новою, на цьому вибудовується наступний рівень міфології. І вже ніхто не пам'ятає, де колись була історія.

"Повість временних літ" — це грибниця міфології Третього Рима. Там вибудовано всі конструкти, які потім витягли, перекрутили, переробили, на яких сформували основну ідеологічну модель, що існує сьогодні в Росії. Написана вона в момент, коли треба було пояснити захоплення суверенних маленьких феодальних князівств-одновірців. Це не була Русь як єдина держава — такої держави не було, це вигадка. Володимир Мономах намагався об'єднати одновірців, потрібна була причина, і йому написали потрясаючу книгу: ти повинен об'єднати, бо в цьому сила, зріст держави.

Кількість невідповідностей з історією — божевільна. Практично нічого не доведено, але ми в це все віримо. Ставимо пам'ятники Рюрикам, які не могли існувати. Щит на вратах Царгорода — маячня, бо не було походу Олега на Царгород, не було такої традиції. Але немає зате походу Аскольда і Діра на Константинополь — ні слова про це.

Як відрізнити правду від маніпуляції?

Коли я щось стверджую, намагаюся перевірити три-чотири джерела. Якщо знаходжу інформацію тільки в одному — ймовірність міфу практично стовідсоткова. Якщо не знаходжу підтвердження факта з одного джерела в жодному іншому — повний сумнів, що це взагалі мало місце.

Потім — збіги за датами. Найпростіший спосіб зрозуміти, що це міф і маніпуляція: коли йде звернення до почуттів чи емоцій. Якщо починається емоційна риторика, розумію, що людина намагається вивести зі стану логіки. Звичайна російська риторика: "Українців ніколи не було, Ленін вас придумав, дякуйте, а не плюйте на пам'ятники".

Коли названі рік, цифри — це найкращий помічник визначити щось схоже на реальність. Дуже складно підмінити дати, події. Інше питання — інтерпретувати.

Я намагаюся провести лінію, вектор: з чого це вийшло і до чого призвело. Якщо не бачу цього — є сумніви в реальності. З нічого нічого не виходить, має бути причинно-наслідковий зв'язок.

Найпростіша істина, яку мені сказали на першій лекції в інституті: дивись, куди ведуть гроші. Хто був головним бенефіціаром подій, схем, інтерпретацій? Навіщо це робилося? Коли це бачиш, починаєш розуміти, чому це відбувалося, кому було вигідно.

Чому міф такий живучий?

Що робить російський міф ідеальним інструментом для будь-якої автократії — від царизму до більшовизму, від Російської імперії до путінського режиму?

Нереальність. Як у Талеба — антикрихкість. Якби всередині була реальна конструкція, вона б зламалася на логіці, на людському факторі. Коли людина починає розбирати й розуміти, що це все міф, коли чіпляється за реальність — міф починає ламатися. Тому всю конструкцію старанно будували на міфічних ідеях, міфічних фактах. Вона досить стрункá і легко доповнюється.

Мединський недарма сказав: якщо ця історія не є реальністю, ми її просто перепишемо. Нам це потрібно, зробимо так, як потрібно. Не потрібні факти, щоб ними оперувати.

Цим самим вони знищують саму функцію історії. Еволюція людства — це тяжкий шлях проб і помилок. Європейська історія набила багато шишок. У Мюнхені стоять два пам'ятники, і гід каже: "Це два найвеличніших наших баварських представники. Це зрадник, а це боягуз". Два великих Баварії, але зрадник і боягуз. Вони знають про них правду, не соромляться цього. Люди зробили важливі для держави речі, але в народ увійшли так.

Можна уявити російського, який скаже: "Іван Грозний — зрадник" чи "Путін — боягуз"? Ніхто не скаже, навіть якщо буде тисячі фактів. У них чиста відкрита історія, щоб методом проб і помилок дивитися на помилки минулого і не повторювати їх у майбутньому. Росія зробила інакше: усі помилки минулого перетворила на подвиг і, по суті, перетягує їх у майбутнє, повторює і повторює.

Взяття Києва — 400 тисяч загиблих. У Великій Вітчизняній — 400 тисяч. Це ж ідіотизм, це неможливо. Скільки людей можна було втопити в Дніпрі? Візьмемо будь-яку іншу російську війну — люди йдуть тисячами помирати. Життя безцінне?

Інвестиція в ніщо

Людське життя — як золота віза. Ти інвестуєш своє життя в країну, де живеш. Не просто тут знаходишся, харчуєшся, працюєш, взаємодієш. Ти інвестуєш туди, бо так забезпечуєш продовження роду, забезпечуєш дітей.

Росіяни вклали своє життя 300 років тому. З покоління в покоління продовжують вірити, що їхні колишні акції колись компенсують грошима. Цього не відбувається. Найтрагічніше — нікого не бентежить.

Нормальна людина каже: "Розгляну своє життя з точки зору інвестицій. Я помираю, мої діти стають жити краще". Дивимося в історичному розрізі: коли таке траплялося? Ніколи. Черговий росіянин іде, вмирає за чергову лісопосадку. Він знає, що завтра його діти житимуть гірше. Без рожевих окулярів — навіщо він це робить? Ненавидить своїх дітей?

Він іде, бо в історії розповідають усе навпаки: ми стали кращими, країна стала більшою, грошей стало більше, ресурсів більше. У реальності в сухому залишку — нічого. Є релігія, переконаність, що країна велична росте, що ми найправильніші. Усе віртуальне. Усе натуральне йде головним бенефіціарам країни. Усе віртуальне — народу. Їжте.

Чи можна вилікувати?

Чи можна від цього масового психозу позбавитися? Теоретично — потрібно. Практично — складно уявити, бо немає цільової програми в світі з боротьби з правом на помилку. Правом на помилку керуються всі економіки, всі країни світу. Людина може бути ідіотом.

Немає ідеї, що людям потрібно хоча б мінімально давати уроки грамотності, виводити зі стану анабіозу, в який поселила фабрика мрій. Росіяни живуть у фабриці мрій, побудованій величезною кількістю серіалів, і не виймаються звідти. Ні в США не стоїть завдання вивести людей з анабіозу, ні в нас не стоїть ця задача.

Тому не впевнений, що є якийсь метод. Але це еволюція. Ми переживаємо певний еволюційний момент. Якщо людство зможе це пережити — добре, якщо ні — пропадемо як динозаври. Зараз кожен приймає рішення, кожен день формує своє майбутнє, майбутнє своїх дітей.

Інтерв'ю провів Едуард Глєза для каналу "Політека"

Придбати книгу Олега Чеславського Русскій міфъ